| Назва: | Iсторiя унiатства. Сучасний стан греко-католицизму |
| Розмiр: | 49,94 KB |
| Надіслав(ла): | Taras |
| Опис: | 51 k |
| Скачувань: | 3714 |
Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні.
Із історії відомо, що християнство вже в 1 ст. Швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії — Римі, в містах Східного і Північного Серед¬земномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада. Вона витримала чис¬ленні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуван¬нях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть пред¬ставників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії. Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну сус¬пільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.
Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., запо¬чаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під наз¬вою «Візантія» проіснувала ще близько тисячі років. За міцнію¬чої державної влади не могло бути й мови про той шлях визна¬чення, що його пройшла римська громада. Східні громади хрис¬тиян, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейського собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами.
Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом — па¬пою римським, завжди намагалася поставити себе над правите¬лями окремих держав, не визнаючи главенства над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого стано¬вища у суспільстві.
Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насам¬перед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, що стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церк¬ву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні його впливу й могутності. І князь віддав перевагу другій, тобто східній, пра¬вославній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в 988 р.
Важливою обставиною для вибору київським кня¬зем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.
Остаточне розмежування східного і західного напрямів хрис¬тиянства — розкол на католиків та православних — було зумов¬лене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в 1054 р.
Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про «філіокве» (лат. «і від сина»). Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від «Бога-отця» (як вчили східні теоло¬ги), а й «від сина». Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що «дух» (влада) походить і від «сина — Ісуса Христа», а насправді — від його намісника, що ним проголоше¬но папу римського. «Філіокве» — це догматичні претензії пап¬ства на безмежну релігійну владу над світом.
Дане положення стало своєрідним богословським обгрунту¬ванням експансіоністської політики Ватикану. Для її проведен¬ня папський престол використовував різні методи, одним із яких і була унія — «ідея єдності християнської релігії, об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу». Вона реалізовувалась там, де папі римському не вдавалося наса¬дити свою владу через пряме окатоличення населення земель, у яких він був зацікавлений.
Із історії відомо, що християнство вже в 1 ст. Швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії — Римі, в містах Східного і Північного Серед¬земномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада. Вона витримала чис¬ленні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуван¬нях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть пред¬ставників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії. Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну сус¬пільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.
Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., запо¬чаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під наз¬вою «Візантія» проіснувала ще близько тисячі років. За міцнію¬чої державної влади не могло бути й мови про той шлях визна¬чення, що його пройшла римська громада. Східні громади хрис¬тиян, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейського собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами.
Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом — па¬пою римським, завжди намагалася поставити себе над правите¬лями окремих держав, не визнаючи главенства над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого стано¬вища у суспільстві.
Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насам¬перед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, що стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церк¬ву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні його впливу й могутності. І князь віддав перевагу другій, тобто східній, пра¬вославній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в 988 р.
Важливою обставиною для вибору київським кня¬зем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.
Остаточне розмежування східного і західного напрямів хрис¬тиянства — розкол на католиків та православних — було зумов¬лене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в 1054 р.
Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про «філіокве» (лат. «і від сина»). Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від «Бога-отця» (як вчили східні теоло¬ги), а й «від сина». Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що «дух» (влада) походить і від «сина — Ісуса Христа», а насправді — від його намісника, що ним проголоше¬но папу римського. «Філіокве» — це догматичні претензії пап¬ства на безмежну релігійну владу над світом.
Дане положення стало своєрідним богословським обгрунту¬ванням експансіоністської політики Ватикану. Для її проведен¬ня папський престол використовував різні методи, одним із яких і була унія — «ідея єдності християнської релігії, об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу». Вона реалізовувалась там, де папі римському не вдавалося наса¬дити свою владу через пряме окатоличення населення земель, у яких він був зацікавлений.