| Назва: | Історія економічної думки на Україні |
| Розмiр: | 57,14 KB |
| Надіслав(ла): | dima |
| Опис: | 51 k (контрольна робота, 33 стор.) |
| Скачувань: | 3486 |
Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло¬гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз¬вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич¬ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит¬ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно¬воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю¬ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу¬лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї¬ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис¬новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова¬ність.
Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз¬кол саме на основі переосмислення марксистської економіч¬ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч¬них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо¬хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа¬лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій¬них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк¬сизму.
До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз¬никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк¬систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по¬зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від¬мови від тактики непримиренного марксизму».
Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо¬ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед¬баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре¬тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко¬номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич¬них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк¬систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла¬сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко¬рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо¬лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша¬рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про¬грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви¬щих стадіях у соціалізм.
Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми¬ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон¬цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб¬солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.
Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз¬кол саме на основі переосмислення марксистської економіч¬ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч¬них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо¬хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа¬лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій¬них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк¬сизму.
До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз¬никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк¬систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по¬зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від¬мови від тактики непримиренного марксизму».
Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо¬ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед¬баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре¬тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко¬номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич¬них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк¬систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла¬сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко¬рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо¬лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша¬рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про¬грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви¬щих стадіях у соціалізм.
Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми¬ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон¬цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб¬солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.
Новости загрузка новостей...