1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізаці¬єю, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнюва¬лися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворен¬ня націй і незалежних держав набував дедалі більшого по¬літичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська націо¬нальна самосвідомість,— писав у статті «Українське пи¬тання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представ¬ництвом у першій і другій Державних думах, від якого ви¬ходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українсь¬кого населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а та¬кож проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реак¬цію.— Настав новий період гонінь на український рух... Бо¬ротьба з прагненням інородців до національного самовиз¬начення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з ук¬раїнством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...».

Таку ж позицію правлячі кола Росії займали і в питан¬нях економічного розвитку України. Глибокий аналіз ви¬токів та результатів цієї економічної політики містять, зо¬крема, ґрунтовні праці видатних українських істориків О. Єфименко «Історія українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капіталізму. Вип. 3, В супе¬речках імперіалізму» (1925). За свідченням О. Єфимен¬ко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток об¬робної промисловості тощо. В результаті, відзначав М. Яворський, Україна залишалася переважно землеробською країною з досить однобічно розвиненою промисло¬вістю. її розвиток відбувався переважно на базі широкого проникнення в Україну іноземного капіталу та зміцнення економічної сили національної буржуазії.

На початку XX ст. стрімко розвиваються цукрова, гір¬ничодобувна та деякі галузі металургійної промисловості, виробництво сільськогосподарських машин, зростає про¬тяжність залізничних шляхів, капіталізується сільське гос¬подарство. Однак, як визнавав на той час В. 1. Ленін у своїй праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», хоча таке зростання продуктивних сил в Україні, як і в Польщі, Фінляндії, Ельзасі, відбувалося сильніше, швид¬ше й самостійніше, ніж в колоніях чистого типу, проте «не інакше, як в умовах політичної підлеглості».

Природно, що в таких складних суспільно-політичних умовах економічна освіта і наука в Східній Україні про¬довжували розвиватися переважно в руслі загальноросій¬ського її плину з характерними для останнього рисами. Відмінності були пов'язані з відносно більшим впливом за¬хідноєвропейської економічної науки, поглибленим до¬слідженням, у тому числі в історичному аспекті, соціаль¬но-економічного розвитку тих чи інших областей України, окремих галузей промисловості, особливостей розвитку сіль¬ського господарства, кооперації, діяльності місцевих госпо¬дарських установ та громадських організацій тощо.

Що ж до спроб розглянути ці питання з точки зору мож¬ливості досягнення певної територіальної цілісності, раціо¬нального розвитку національного господарства і т. п., то вони носили паліативний характер. В умовах Російської імперії, правлячі кола якої вважали Україну своєю окра¬їною — «півднем Росії», в межах тієї самодержавної по¬літики, яку академік Вернадський визначав як політику .«великоруського національного централізму», подібні спро¬би ні поширення, ні офіційного визнання дістати, звичай¬но, не могли. Крім того, потрібно мати на увазі, що ве¬ликодержавна ідеологія була характерна і для більшості науковців того часу, представлених ученими різних націо¬нальностей, у тому числі й багатьма українцями. Проте це не дає підстав применшувати вплив на розвиток еконо¬мічної теорії в Україні праць таких відомих учених-економістів, як, наприклад, П. Струве, П. Мігулін, Д. Піхно,

О. Білімович й ін.

Історію як російської, так і української економічної думки сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох інших уче¬них, котрих дала світу Україна. Водночас викладацька, на¬укова, громадська діяльність в Україні таких відомих уче¬них, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15