| Назва: | ОПИТУВАННЯ ПРАВООХОРОНЦІВ ТА СПІВРОБІТНИКІВ ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 98,68 KB |
| Скачувань: | 20 |
ОПИТУВАННЯ ПРАВООХОРОНЦІВ ТА СПІВРОБІТНИКІВ ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ
Текст питальника.
1. Чи давали інтерв’ю?
2. Чи відповідали на всі поставлені запитання?
3. На які запитання не хотіли давати відповідь?
4. На які запитання не мали права давати відповідь? Чому?
5. Чи давали дозвіл на зустріч журналіста із засудженим?
6. Чи давали дозвіл на зустріч журналіста із особою, яка перебуває у ІТУ? У СІЗО?
7. Чи дотримуються журналісти правових та етичних норм під час розмови із правоохоронцями?
8. Із засудженими чи особами, які перебувають під слідством?
9. Чи існує упереджене ставлення журналістів щодо правоохоронців?
10. Щодо засуджених чи осіб, які перебувають під слідством?
11. Чи зверталися за допомогою до ЗМІ? Результат.
12. Чи подавали позов до суду на ЗМІ з метою компенсації моральної шкоди за приниження честі, гідності чи ділової репутації?
13. Чи існує шкода для слідства чи засуджених від зустрічі із ЗМІ?
14. Якщо так, то на якому етапі?
РЕЗУЛЬТАТИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Висновки: Наведена діаграма підтверджує загальновідомий факт, що переважна більшість правоохоронців – чоловіки. Здебільшого ті, хто погоджується спілкуватись із пресою, люди середнього віку, яким не більше 40 років.
Висновки: Ланцюгом між пресою та правопорушниками на різних етапах розкриття злочину можуть бути представники різних правоохоронних чи судочинних органів. З наведеної діаграми видно, що начальників районних відділень міліції та їхніх заступників – 6 з 34 опитаних, оперуповноважених і слідчих – по 9, представників Держдепартаменту з питань виконання покарань – 4. Серед усіх чоловіків лише дві жінки працюють в Департаменті, 2 – у колонії, 1 – на посаді заступника начальника пенітенціарної установи, і 1 – суддею. З другої діаграми можна зробити висновок, що більшість представників правоохоронних органів працюють на своїх посадах 2-5 років. Ще цікавим є той факт, що у графіку тривалості обіймання посади, 10-річний рубіж не здолала жодна жінка, з чого можна судити про надвелике психологічне та фізичне навантаження правоохоронної та судочинної роботи для представниць прекрасної статі.
Висновки. Усі опитані правоохоронці, чиї відповіді були враховані при анкетуванні, мали контакт із пресою. З чотирьох наведених діаграм можна зробити висновки, що переважна більшість (28 з 40) не давали відповідь журналістам на всі поставлені запитання. Чим пояснити це – невідвертістю органів внутрішніх справ чи непрофесіоналізмом кореспондентів – видно з наступної діаграми. Тільки п’ятеро суддів, міліціонерів та слідчих не хотіли давати відповідь на зайві, на їхню думку, чи занадто приватні запитання. Для більшості ж небажаною темою для розмови була спроба репортера дізнатись у правоохоронця особисту інформацію про злочинця, підозрюваного чи затриманого. Що, у свою чергу, свідчить про грубе порушення працівником мас-медіа не тільки етики, а й законодавства, оскільки порушує право людини на конфіденційність особистої інформації та недоторканність приватного життя. З запитань, на які правоохоронці не мали права давати відповідь, вони виділили ті, що могли б зашкодити розслідуванню, становили таємницю слідства чи оперативно-розшукової роботи.
Висновки: На обох діаграмах найбільший сектор займає відповідь „Не завжди”. Це свідчить про те, що, на думку правоохоронців та судочинців, журналісти далеко не кожного разу дбають про дотримання чинного законодавства та етики як при розмові з органами внутрішніх справ, слідчими та міліцією, так і з затриманими, підозрюваними та засудженими. Цікавим є той факт, що, попри те, що 28 з 40 опитаних мають право давати дозвіл зустрічі представників мас-медіа із правопорушниками, майже третина не була присутніми при такому спілкуванні, не контролюють хід інтерв’ю із затриманим чи засудженим, а відтак не можуть дати відповідь на запитання анкети: „Чи дотримуються журналісти правових та етичних норм при розмові із правопорушниками?”. Відсутність контролю з боку правоохоронних органів у таких питаннях теж не є цілком законною та правильною.
Висновки: З наведених діаграм чітко видно: у 21 випадку з 40 журналісти хоча б іноді, але все ж таки упереджено відносяться до правоорохонних органів. І у 90 % випадків – необ’єктивні до правопорушників. На жаль, це реальна ситуація в нинішніх ЗМІ, які підтверджують навіть самі кореспонденти кримінальних відділів. Проте вони пояснюють високу ступінь своєї упередженості непрофесійною, недобросовісною, й іноді навіть злочинною діяльність органів внутрішніх справ та судочинства. Йдеться, передусім, про перевищення повноважень, катування, хабарі, фальсифікацію документів карних справ та грубі порушення прав затриманих та підозрюваних.
Текст питальника.
1. Чи давали інтерв’ю?
2. Чи відповідали на всі поставлені запитання?
3. На які запитання не хотіли давати відповідь?
4. На які запитання не мали права давати відповідь? Чому?
5. Чи давали дозвіл на зустріч журналіста із засудженим?
6. Чи давали дозвіл на зустріч журналіста із особою, яка перебуває у ІТУ? У СІЗО?
7. Чи дотримуються журналісти правових та етичних норм під час розмови із правоохоронцями?
8. Із засудженими чи особами, які перебувають під слідством?
9. Чи існує упереджене ставлення журналістів щодо правоохоронців?
10. Щодо засуджених чи осіб, які перебувають під слідством?
11. Чи зверталися за допомогою до ЗМІ? Результат.
12. Чи подавали позов до суду на ЗМІ з метою компенсації моральної шкоди за приниження честі, гідності чи ділової репутації?
13. Чи існує шкода для слідства чи засуджених від зустрічі із ЗМІ?
14. Якщо так, то на якому етапі?
РЕЗУЛЬТАТИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Висновки: Наведена діаграма підтверджує загальновідомий факт, що переважна більшість правоохоронців – чоловіки. Здебільшого ті, хто погоджується спілкуватись із пресою, люди середнього віку, яким не більше 40 років.
Висновки: Ланцюгом між пресою та правопорушниками на різних етапах розкриття злочину можуть бути представники різних правоохоронних чи судочинних органів. З наведеної діаграми видно, що начальників районних відділень міліції та їхніх заступників – 6 з 34 опитаних, оперуповноважених і слідчих – по 9, представників Держдепартаменту з питань виконання покарань – 4. Серед усіх чоловіків лише дві жінки працюють в Департаменті, 2 – у колонії, 1 – на посаді заступника начальника пенітенціарної установи, і 1 – суддею. З другої діаграми можна зробити висновок, що більшість представників правоохоронних органів працюють на своїх посадах 2-5 років. Ще цікавим є той факт, що у графіку тривалості обіймання посади, 10-річний рубіж не здолала жодна жінка, з чого можна судити про надвелике психологічне та фізичне навантаження правоохоронної та судочинної роботи для представниць прекрасної статі.
Висновки. Усі опитані правоохоронці, чиї відповіді були враховані при анкетуванні, мали контакт із пресою. З чотирьох наведених діаграм можна зробити висновки, що переважна більшість (28 з 40) не давали відповідь журналістам на всі поставлені запитання. Чим пояснити це – невідвертістю органів внутрішніх справ чи непрофесіоналізмом кореспондентів – видно з наступної діаграми. Тільки п’ятеро суддів, міліціонерів та слідчих не хотіли давати відповідь на зайві, на їхню думку, чи занадто приватні запитання. Для більшості ж небажаною темою для розмови була спроба репортера дізнатись у правоохоронця особисту інформацію про злочинця, підозрюваного чи затриманого. Що, у свою чергу, свідчить про грубе порушення працівником мас-медіа не тільки етики, а й законодавства, оскільки порушує право людини на конфіденційність особистої інформації та недоторканність приватного життя. З запитань, на які правоохоронці не мали права давати відповідь, вони виділили ті, що могли б зашкодити розслідуванню, становили таємницю слідства чи оперативно-розшукової роботи.
Висновки: На обох діаграмах найбільший сектор займає відповідь „Не завжди”. Це свідчить про те, що, на думку правоохоронців та судочинців, журналісти далеко не кожного разу дбають про дотримання чинного законодавства та етики як при розмові з органами внутрішніх справ, слідчими та міліцією, так і з затриманими, підозрюваними та засудженими. Цікавим є той факт, що, попри те, що 28 з 40 опитаних мають право давати дозвіл зустрічі представників мас-медіа із правопорушниками, майже третина не була присутніми при такому спілкуванні, не контролюють хід інтерв’ю із затриманим чи засудженим, а відтак не можуть дати відповідь на запитання анкети: „Чи дотримуються журналісти правових та етичних норм при розмові із правопорушниками?”. Відсутність контролю з боку правоохоронних органів у таких питаннях теж не є цілком законною та правильною.
Висновки: З наведених діаграм чітко видно: у 21 випадку з 40 журналісти хоча б іноді, але все ж таки упереджено відносяться до правоорохонних органів. І у 90 % випадків – необ’єктивні до правопорушників. На жаль, це реальна ситуація в нинішніх ЗМІ, які підтверджують навіть самі кореспонденти кримінальних відділів. Проте вони пояснюють високу ступінь своєї упередженості непрофесійною, недобросовісною, й іноді навіть злочинною діяльність органів внутрішніх справ та судочинства. Йдеться, передусім, про перевищення повноважень, катування, хабарі, фальсифікацію документів карних справ та грубі порушення прав затриманих та підозрюваних.
