| Назва: | Шкідливість білінгвізму, як соціопсихолінгвістичного явища |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 7,33 KB |
| Скачувань: | 15 |
Шкідливість білінгвізму, як соціопсихолінгвістичного явища
Включити аналіз цих проблем до поставлених у роботі завдань нас спонукали результати, отримані під час проведення експерименту. При їх вивченні можна спостерігати певну закономірність: діти, мовою спілкування яких у родині та близькому оточенні, є українська, при читанні українськомовних дитячих журналів глибше засвоюють та краще розуміють прочитане, вільніше висловлюються і більш докладно відповідають на поставлені питання щодо змісту, ніж ті, з якими українською спілкуються (при цьому не має суттєвої різниці чи тільки один з батьків, чи обидва) нерегулярно.
Поєднує опитуваних те, що вони всі отримують однакове задоволення від прослуховування казок, навіть якщо мова зачитаного не є їм рідною. Експеримент засвідчує: на питання, чи сподобалася прослухана історія, усі діти, які брали в ньому участь, відповіли ствердно.
Проблеми функціонування мови в соціумі вивчаються соціолінгвістикою, де мова, у першу чергу, - засіб спілкування у певному колі людей. І якщо на території України за радянських часів соціолінгвістика була наукою швидше ідеологічною, ніж мовознавчою, то вже з кінця 1980 р. з`являються праці, які розглядають українсько-російські мовні взаємозв'язки з позиції інтересів міноритарної мови .
Це були витоки, на основі яких сучасні мовознавці, зокрема Лариса Масенко, констатували: «Русифікацію населення пострадянської України, яка відбувається через сферу масової культури, уможливили два чинники - бездіяльність української влади, що виявилась у відсутності державної мовно-культурної політики, і втрата українською спільнотою такої важливої риси етнічного самозбереження, як мовна стійкість» .
Поняття мовної стійкості і мовної стабільності позначають актуальні для нашого суспільства та нашої мовної ситуації явища. Словосполучення мовна стійкість за Орестом Ткаченком вживається для характеристики індивідуальної або групової мовної поведінки. Поняттям стабільності учений позначає стан, у якому перебуває мова. Втративши мовну стабільність, завдяки мовній стійкості, народ може поступово повернути собі свою мовну стабільність. А ось в іншій ситуації, втративши мовну стабільність і не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу в світі мову. Можна знайти чимало прикладів колективної мовної стійкості народу, завдяки якій йому вдавалося за складних політичних обставин протистояти мовно-культурній асиміляції.
Серед слов'янських народів високу опірність асиміляції вияв¬ляли поляки в період втрати державної незалежності. У середо¬вищі польської еліти в цей час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, отже, нею не спілкувалися. Подібне протистояння впливові російського комунікативного середовища не було поодиноким випадком індивідуальної стійкості, а колективною рисою мовної поведінки польської шляхти, що жила на території підросійської Білорусії та України.
Важливо усвідомлювати, що в Україні численна група білінгвів забезпечує по¬треби комунікації між двома етнічними колективами. Водночас для збереження рівноваги у міжмовній взаємодії необхідною є наявність, поряд з білінгвами, груп «твердих» одномовців, оскіль¬ки поширення двомовності активізує змішувальні явища в обох мовах, а це не може не загрожувати їхній стабільності. Саме групи одномовців виявляють мовну стійкість, захищають стабільність кожної мови, оскільки блокують розростання інтерференційних явищ до загрозливої межі розмивання норм і переходу до стадії змішування мов.
У такий спосіб рівновага двомовної ситуації може зберіга¬тися лише тоді, коли поряд із групами, відкритими до мовного взаємовпливу, існують групи одномовців, які, виявляючи мовну стійкість, чинять опір впливові контактної мови.
Інший розвиток двомовної ситуації, зокрема зменшення кіль¬кості одномовних осіб в одному з етнічних колективів за рахунок розростання групи білінгвів, може призвести до втрати мовної стабільності і появи змішаних форм мовлення. Як зазначає польський науковець Е.Смулкова: «Перехід¬ність є наслідком тривалого спільного розвитку близькоспоріднених говірок; змішані ідіолекти можуть виникати там, де престиж однієї з мов і утилітаризм спричиняє двомовність або, як її наслідок, цілковитий перехід на другу мову, поступово все краще опановувану» .
Перехідний характер української двомовності, що є проміжним етапом у процесі мовного зсуву до російської одномовності, який реально загрожує нашій національній спіль¬ноті, пов'язаний передусім із зникненням одномовних україн¬ських середовищ(за винятком західноукраїнських областей), значним кількісним переважанням носіїв російської мови у містах і витісненням територіальних говірок змішаними російсько-українськими типами мовлен¬ня в сільських місцевостях. Одна справа, коли сільську говірку витісняє літературна мова, інша, коли занепад говірки відбувається шляхом дестабілізації її норм і утворення змішаного російського-українського типу мовлення.
Включити аналіз цих проблем до поставлених у роботі завдань нас спонукали результати, отримані під час проведення експерименту. При їх вивченні можна спостерігати певну закономірність: діти, мовою спілкування яких у родині та близькому оточенні, є українська, при читанні українськомовних дитячих журналів глибше засвоюють та краще розуміють прочитане, вільніше висловлюються і більш докладно відповідають на поставлені питання щодо змісту, ніж ті, з якими українською спілкуються (при цьому не має суттєвої різниці чи тільки один з батьків, чи обидва) нерегулярно.
Поєднує опитуваних те, що вони всі отримують однакове задоволення від прослуховування казок, навіть якщо мова зачитаного не є їм рідною. Експеримент засвідчує: на питання, чи сподобалася прослухана історія, усі діти, які брали в ньому участь, відповіли ствердно.
Проблеми функціонування мови в соціумі вивчаються соціолінгвістикою, де мова, у першу чергу, - засіб спілкування у певному колі людей. І якщо на території України за радянських часів соціолінгвістика була наукою швидше ідеологічною, ніж мовознавчою, то вже з кінця 1980 р. з`являються праці, які розглядають українсько-російські мовні взаємозв'язки з позиції інтересів міноритарної мови .
Це були витоки, на основі яких сучасні мовознавці, зокрема Лариса Масенко, констатували: «Русифікацію населення пострадянської України, яка відбувається через сферу масової культури, уможливили два чинники - бездіяльність української влади, що виявилась у відсутності державної мовно-культурної політики, і втрата українською спільнотою такої важливої риси етнічного самозбереження, як мовна стійкість» .
Поняття мовної стійкості і мовної стабільності позначають актуальні для нашого суспільства та нашої мовної ситуації явища. Словосполучення мовна стійкість за Орестом Ткаченком вживається для характеристики індивідуальної або групової мовної поведінки. Поняттям стабільності учений позначає стан, у якому перебуває мова. Втративши мовну стабільність, завдяки мовній стійкості, народ може поступово повернути собі свою мовну стабільність. А ось в іншій ситуації, втративши мовну стабільність і не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу в світі мову. Можна знайти чимало прикладів колективної мовної стійкості народу, завдяки якій йому вдавалося за складних політичних обставин протистояти мовно-культурній асиміляції.
Серед слов'янських народів високу опірність асиміляції вияв¬ляли поляки в період втрати державної незалежності. У середо¬вищі польської еліти в цей час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, отже, нею не спілкувалися. Подібне протистояння впливові російського комунікативного середовища не було поодиноким випадком індивідуальної стійкості, а колективною рисою мовної поведінки польської шляхти, що жила на території підросійської Білорусії та України.
Важливо усвідомлювати, що в Україні численна група білінгвів забезпечує по¬треби комунікації між двома етнічними колективами. Водночас для збереження рівноваги у міжмовній взаємодії необхідною є наявність, поряд з білінгвами, груп «твердих» одномовців, оскіль¬ки поширення двомовності активізує змішувальні явища в обох мовах, а це не може не загрожувати їхній стабільності. Саме групи одномовців виявляють мовну стійкість, захищають стабільність кожної мови, оскільки блокують розростання інтерференційних явищ до загрозливої межі розмивання норм і переходу до стадії змішування мов.
У такий спосіб рівновага двомовної ситуації може зберіга¬тися лише тоді, коли поряд із групами, відкритими до мовного взаємовпливу, існують групи одномовців, які, виявляючи мовну стійкість, чинять опір впливові контактної мови.
Інший розвиток двомовної ситуації, зокрема зменшення кіль¬кості одномовних осіб в одному з етнічних колективів за рахунок розростання групи білінгвів, може призвести до втрати мовної стабільності і появи змішаних форм мовлення. Як зазначає польський науковець Е.Смулкова: «Перехід¬ність є наслідком тривалого спільного розвитку близькоспоріднених говірок; змішані ідіолекти можуть виникати там, де престиж однієї з мов і утилітаризм спричиняє двомовність або, як її наслідок, цілковитий перехід на другу мову, поступово все краще опановувану» .
Перехідний характер української двомовності, що є проміжним етапом у процесі мовного зсуву до російської одномовності, який реально загрожує нашій національній спіль¬ноті, пов'язаний передусім із зникненням одномовних україн¬ських середовищ(за винятком західноукраїнських областей), значним кількісним переважанням носіїв російської мови у містах і витісненням територіальних говірок змішаними російсько-українськими типами мовлен¬ня в сільських місцевостях. Одна справа, коли сільську говірку витісняє літературна мова, інша, коли занепад говірки відбувається шляхом дестабілізації її норм і утворення змішаного російського-українського типу мовлення.
