| Назва: | Екномічні дива ХХ ст. Економічне диво Німеччини |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 40,2 KB |
| Скачувань: | 88 |
До 1951р. перший етап реформи переходу до економiчних методiв регулювання було завершено. Хоча, на думку дослідників [7], реальним поштовхом до ефективного розвитку німецької економіки стало зростання попиту на інвестиційні товари з початком війни у Кореї. Так, якщо у 1949р. виробництво становило 94% від рівня 1936р., то у 1950р. - вже 122%(рис.2). З кiнця 50-хроків розпочався iнтенсивний розвиток соціального компонента СРГ. Темпи зростання суспiльного продукту
Рис. 2. Зростання промислового виробництва у Німеччині після другої світової війни (1936=100%) [9, с.328]
Німеччини знаходилися на рiвнi 5% на рiк, iнфляцiя - 1-2%, частка державних витрат зросла з 34,2% у 1961р. до 39,1% у 1970р. З 1959р. по 1973р. соціальні виплати на одного жителя зросли у середньому в 3,4 разу [4, с.77]. Такі швидкі темпи спричинили накопичення структурних диспропорцій та економічну кризу 1965-1967рр.
Уряд "великої коалiцiї", що прийшов до влади пiсля поразки Л.Ерхарда, iнтенсифiкував державне регулювання економiки. Було прийнято двi iнвестицiйнi програми на суму 7,8млрд марок, після чого економічне становище почало покращуватися [4, с.78].
Слід зазначити, що повоєнна вiдбудова в країнах Західної Європи вiдбувалася пiд значним впливом плану Маршалла.
План передбачав надання протягом чотирьох років (1948-1951рр.) допомоги шістнадцяти країнам Західної Європи за двосторонніми угодами із США для здійснення національних програм відбудови економіки. Він включав цільове визначення основних економічних параметрів та засоби їхнього досягнення. Надання допомоги поєднувалося із загальною спрямованістю економічних політик країн-реципієнтів на розвиток ринкової економіки та з реалізацією узгоджених проміжних завдань. Слід зауважити, що при розробці планів визнавалася компетентність національних урядів. Їхні рекомендації стали основою цих планів. З метою координації виконання плану було створено Комітет з Європейського економічного співробітництва. За підрахунками фахівців, було надано 65,4млрддол. у цінах 1989р., 60% цих коштів отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН.
Однією з поширених схем плана Маршалла було постачання зi США до країн-реципієнтів продовольства, що реалізовувалося за ринковими цiнами. Отриманi кошти передавалися для вiдбудови промисловостi, що незабаром повернула Америці надані кредити. Ця операцiя виявилася вигiдною як для промисловостi реципієнтів, так і для американських фермерiв і уряду США.
Отже, зазначений план вимагав чіткого цільового спрямування коштів. Контроль за їхнім використанням покладався на відповідну інституційну систему. Федеральний уряд ФРН володів значною власністю. Навіть у 60-х роках він контролював не менше, ніж 40% видобутку кам'яного вугілля та руди, 62% виробництва електроенергії, 72% - алюмінію, 62% банківських установ та Центробанк [1, c.198]. В Італії iснували могутнi державні холдинги, що контролювали усi важливi галузi промисловостi.
Незважаючи на те, що надходження спрямовувалися до пріоритетних та перспективних галузей промисловості, їх було недостатньо для відновлення у країнах відтворювальних процесів. Тому важливою складовою стало формування схем перерозподілу на потреби відбудови внутрішніх фінансових ресурсів. Зокрема, у 1947р. в Італії було створено Фонд фінансування машинобудування, до якого перераховувалися дотації казначейства та кредити експортно-імпортного банку США. На нього покладалося завдання перерозподілу внутрішніх ресурсів та коштів, що надходили за програмою Маршалла на відбудову та перебудову італійської економіки, розвиток виробництва інвестиційних товарів. Вжиті стабілізаційні заходи принесли результат. Промисловість, що спершу відреагувала на монетарні рестрикції спадом виробництва, почала зростати. Різко знизилися оптові ціни. Протягом 1954-1960рр. зростання ВВП становило 5,8% на рік. Слід підкреслити, що річний темп збільшення інвестицій в основний капітал випереджав економічне зростання і становив 6,5% [6, с.116]. У 1952р. для надання фінансової допомоги підприємствам і банкам, фінансування довготермінових інвестиційних програм у Німеччині було створено спеціальний Банк реконструкції.
Рис. 2. Зростання промислового виробництва у Німеччині після другої світової війни (1936=100%) [9, с.328]
Німеччини знаходилися на рiвнi 5% на рiк, iнфляцiя - 1-2%, частка державних витрат зросла з 34,2% у 1961р. до 39,1% у 1970р. З 1959р. по 1973р. соціальні виплати на одного жителя зросли у середньому в 3,4 разу [4, с.77]. Такі швидкі темпи спричинили накопичення структурних диспропорцій та економічну кризу 1965-1967рр.
Уряд "великої коалiцiї", що прийшов до влади пiсля поразки Л.Ерхарда, iнтенсифiкував державне регулювання економiки. Було прийнято двi iнвестицiйнi програми на суму 7,8млрд марок, після чого економічне становище почало покращуватися [4, с.78].
Слід зазначити, що повоєнна вiдбудова в країнах Західної Європи вiдбувалася пiд значним впливом плану Маршалла.
План передбачав надання протягом чотирьох років (1948-1951рр.) допомоги шістнадцяти країнам Західної Європи за двосторонніми угодами із США для здійснення національних програм відбудови економіки. Він включав цільове визначення основних економічних параметрів та засоби їхнього досягнення. Надання допомоги поєднувалося із загальною спрямованістю економічних політик країн-реципієнтів на розвиток ринкової економіки та з реалізацією узгоджених проміжних завдань. Слід зауважити, що при розробці планів визнавалася компетентність національних урядів. Їхні рекомендації стали основою цих планів. З метою координації виконання плану було створено Комітет з Європейського економічного співробітництва. За підрахунками фахівців, було надано 65,4млрддол. у цінах 1989р., 60% цих коштів отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН.
Однією з поширених схем плана Маршалла було постачання зi США до країн-реципієнтів продовольства, що реалізовувалося за ринковими цiнами. Отриманi кошти передавалися для вiдбудови промисловостi, що незабаром повернула Америці надані кредити. Ця операцiя виявилася вигiдною як для промисловостi реципієнтів, так і для американських фермерiв і уряду США.
Отже, зазначений план вимагав чіткого цільового спрямування коштів. Контроль за їхнім використанням покладався на відповідну інституційну систему. Федеральний уряд ФРН володів значною власністю. Навіть у 60-х роках він контролював не менше, ніж 40% видобутку кам'яного вугілля та руди, 62% виробництва електроенергії, 72% - алюмінію, 62% банківських установ та Центробанк [1, c.198]. В Італії iснували могутнi державні холдинги, що контролювали усi важливi галузi промисловостi.
Незважаючи на те, що надходження спрямовувалися до пріоритетних та перспективних галузей промисловості, їх було недостатньо для відновлення у країнах відтворювальних процесів. Тому важливою складовою стало формування схем перерозподілу на потреби відбудови внутрішніх фінансових ресурсів. Зокрема, у 1947р. в Італії було створено Фонд фінансування машинобудування, до якого перераховувалися дотації казначейства та кредити експортно-імпортного банку США. На нього покладалося завдання перерозподілу внутрішніх ресурсів та коштів, що надходили за програмою Маршалла на відбудову та перебудову італійської економіки, розвиток виробництва інвестиційних товарів. Вжиті стабілізаційні заходи принесли результат. Промисловість, що спершу відреагувала на монетарні рестрикції спадом виробництва, почала зростати. Різко знизилися оптові ціни. Протягом 1954-1960рр. зростання ВВП становило 5,8% на рік. Слід підкреслити, що річний темп збільшення інвестицій в основний капітал випереджав економічне зростання і становив 6,5% [6, с.116]. У 1952р. для надання фінансової допомоги підприємствам і банкам, фінансування довготермінових інвестиційних програм у Німеччині було створено спеціальний Банк реконструкції.
Новости загрузка новостей...