| Назва: | Економічні дискусії 20-30-х pp |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 27,09 KB |
| Скачувань: | 27 |
На думку Преображенського, за непу в Росії діють два «природні закони». «Природний закон» розвитку дрібного товарного виробни¬цтва відновлює капіталістичні відносини, скасовані Жовтнем. «При¬родний закон» розвитку соціалістичного суспільства грунтується на базі великої промисловості, орієнтується на розширення прориву, здійсненого революцією назовні, з прагненням за рахунок дрібно¬буржуазного та середньокапіталістичного оточення розширити його із середини.
Обидва закони, уважав Преображенський, діють незалежно від держави диктатури пролетаріату. На те вони і «природні». Радянська влада не спроможна управляти ними і змушена буде їм підкоритися.
Говорячи про майбутнє, він не виключає того, що «процес розви¬тку та відновлення капіталістичних відносин у найближчі роки ви¬переджуватиме процес «соціалізації», а селянство може розпочати війну з пролетаріатом».
Преображенський указує на неминучість економічних криз в пе¬рехідний період. Він убачав причину їх у співіснуванні капіталізму (якому притаманні кризи) і соціалізму (який керується планово). Причиною криз є, на його думку, також і помилки планових органів.
Саме проблема управління народним господарством, котре ба¬зувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соці¬алістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.
Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов'язкового до ви¬конання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.
Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відно¬влення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.
Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризовості розвитку суспільної економіки.
У багатьох працях, виданих у перші роки непу, планування про¬тиставлялося товарному виробництву. Л. Красін, В. Куйбишев, Г. Кржижановський, С. Струмилін, Г. Александров уважали, що план переможе стихію капіталістичного товарного виробництва. Для цього треба тільки перетворити план на закон. Вони стверджу¬вали, що провідною в соціалістичному плануванні має стати ідея директивності, оскільки директивний характер плану випливає з природи соціалізму, коли на зміну стихійному економічному розви¬тку приходить свідомо керований процес.
Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточ¬ний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в ці¬лому. План має відображати концепцію загального розвитку соціа¬лізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.
Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов'язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов де¬фіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, - це способи вимі¬рювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.
Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми за¬полонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розви¬ток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.
Так, Ф. Дзержинський, аналізуючи джерела соціалістичної ін¬дустріалізації, критикував позицію Сокольникова, що виступав про¬ти мобілізації так званих внутрішніх засобів для соціалістичної індустрії, оскільки вона проводилась коштом селянського, несоціалістичного господарства.
Ідеї соціалістичної індустріалізації захищав і В. Куйбишев. Він указував, що врахування потреб аграрного сектора суперечить курсу на створення соціалістичної власності, різко критикував «буржуазних» економістів (А. Гінзбурга та ін.) - авторів першого проекту промислової п'ятирічки, в якому не знайшли відображення насущні потреби індустріалізації .
Струмилін, виступаючи з приводу надрукованих 1925 р. «Конт¬рольных цифр развития народного хозяйства в 1925-26 гг.», запро¬понував власний комплексний план розвитку народного господарс¬тва на відміну від наявних планів розвитку окремих галузей. Провідною ланкою в ньому також була важка індустрія, а першоче¬рговим завданням - створення умов для планування: економічних (суспільна власність на засоби виробництва) і політичних (диктату¬ра пролетаріату).
Обидва закони, уважав Преображенський, діють незалежно від держави диктатури пролетаріату. На те вони і «природні». Радянська влада не спроможна управляти ними і змушена буде їм підкоритися.
Говорячи про майбутнє, він не виключає того, що «процес розви¬тку та відновлення капіталістичних відносин у найближчі роки ви¬переджуватиме процес «соціалізації», а селянство може розпочати війну з пролетаріатом».
Преображенський указує на неминучість економічних криз в пе¬рехідний період. Він убачав причину їх у співіснуванні капіталізму (якому притаманні кризи) і соціалізму (який керується планово). Причиною криз є, на його думку, також і помилки планових органів.
Саме проблема управління народним господарством, котре ба¬зувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соці¬алістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.
Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов'язкового до ви¬конання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.
Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відно¬влення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.
Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризовості розвитку суспільної економіки.
У багатьох працях, виданих у перші роки непу, планування про¬тиставлялося товарному виробництву. Л. Красін, В. Куйбишев, Г. Кржижановський, С. Струмилін, Г. Александров уважали, що план переможе стихію капіталістичного товарного виробництва. Для цього треба тільки перетворити план на закон. Вони стверджу¬вали, що провідною в соціалістичному плануванні має стати ідея директивності, оскільки директивний характер плану випливає з природи соціалізму, коли на зміну стихійному економічному розви¬тку приходить свідомо керований процес.
Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточ¬ний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в ці¬лому. План має відображати концепцію загального розвитку соціа¬лізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.
Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов'язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов де¬фіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, - це способи вимі¬рювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.
Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми за¬полонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розви¬ток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.
Так, Ф. Дзержинський, аналізуючи джерела соціалістичної ін¬дустріалізації, критикував позицію Сокольникова, що виступав про¬ти мобілізації так званих внутрішніх засобів для соціалістичної індустрії, оскільки вона проводилась коштом селянського, несоціалістичного господарства.
Ідеї соціалістичної індустріалізації захищав і В. Куйбишев. Він указував, що врахування потреб аграрного сектора суперечить курсу на створення соціалістичної власності, різко критикував «буржуазних» економістів (А. Гінзбурга та ін.) - авторів першого проекту промислової п'ятирічки, в якому не знайшли відображення насущні потреби індустріалізації .
Струмилін, виступаючи з приводу надрукованих 1925 р. «Конт¬рольных цифр развития народного хозяйства в 1925-26 гг.», запро¬понував власний комплексний план розвитку народного господарс¬тва на відміну від наявних планів розвитку окремих галузей. Провідною ланкою в ньому також була важка індустрія, а першоче¬рговим завданням - створення умов для планування: економічних (суспільна власність на засоби виробництва) і політичних (диктату¬ра пролетаріату).
Новости загрузка новостей...